Базові різновиди цієї фігури широко відомі (‘Одровонж’, ‘Косцеша’), утім у зображеному вигляді вона зустрічається рідко. Зокрема її задокументовано у сімейному гербі родини Лускіних Зароновських (Łuskinowie Zaranowscy). Її засновник, що походив з містечка Зароново (нині Вітебська обл.) у XVI ст. був війтом Вітебська. Самі представники родини визначали свій унікальний (‘власний’) герб як відміну Одровонжа від XVІI ст., а пізніше, при легітимізації наприкінці XVІІI ст., як відміну Косцежи. У гербівниках цю фігуру визначають
як “Одровонж ІІ” [1].
Утім Лускіни Зароновські — не є ексклюзивними власниками цього знаку. Так В. Лозинський зауважує, що аналогічний ґмерк можна зустріти на надмогильних плитах цвинтаря поблизу вірменського кафедрального собору у Львові [2].
Розвідки Я. Дашкевича підтверджують, що цю гербову фігуру використовували у середовищі львівських вірмен, зокрема вона присутня на печатці Николая Аведика XVІI ст. Також вона фігурує на персневій печатці 1665 р. духовної особи — львівського архієпископа Николая Торосовича (Торостяна). У зазначеній дуже складній композиції досліджувана фігура у щиті виконує другорядну функцію. На думку Я. Дашкевича, вона може належати матері Торосовича [3].
Як бачимо усі відомості дослідженої геральдичної фігури стосуються XVII ст. Відтак зображення на клинку з колекції Львівського історичного музею, кінця XVI ст. (інв. № З-1238), цілком може стати найбільш раннім випадком його використання, задокументованим у металі [4].
БІБЛІОГРАФІЯ:
[1] A. Boniecki Herbarz polski, t. 16, Warszawa 1913, s. 145–146; J. Ostrowski Księga herbowa rodów polskich, cz. 1, z. 11, Warszawa 1901, s. 398, № 2319.
[2] W. Łoziński, Złotnictwo lwowskie w dawnych wiekach: 1384–1640, Lwów 1889, s. 45, 46.
[3] Я. Дашкевич. Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть, зб. наук. пр., Львів 2012, s. 962, 990, № 18, 21; s. 895–896, 926, № 92.
[4] Денис Тоїчкін. Мечі з власницькою символікою у колекції Львівського історичного музею // Studia Edytorskie. – T. 3: Edytorstwo źródeł: różne drogi – wspólny cel / pod red. Adama Perłakowskiego. – Kraków: Historia Iagellonica, 2017. – S. 163-164.
