КОЗАКИ ТА САМУРАЇ: РИЦАРСЬКІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗБРОЯ У ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ КОНТЕКСТІ

Лекція прочитана Д. Тоїчкіним на виставці козацької та самурайської зброї із зібрання Feldman Family Museum “Шлях воїна – один на двох” в Національному музеї мистецтва імені Богдана та Варвари Ханенків у квітні 2016 р.

Шановне панство!

Ми присутні на унікальній та дещо незвичайній за концепцією виставці, що демонструє бойовий інструментарій воїна Центрально-Східної Європи та Далекого Сходу, а саме України та Японії. На мій власний погляд пов’язати ці дві такі далекі культури можна у першу чергу у рамках колекції, говорячи про спадковість традицій колекціонування, адже виставка сучасного колекціонера, причому колекціонера великого, відбувається у знаменному музеї, заснованим також великим колекціонером минулого, який так само збирав східні та українські старожитності. У цьому сенсі бачимо очевидну наступність традицій.

Однак, звичайно, самураїв і козаків можна порівнювати у цивілізаційному контексті і, на мій погляд, надзвичайно доречним спільним фундаментом для цього є феномен європейського рицарства, що власне і буде точкою рівноваги для «козацько-самурайського важеля».

Що ж таке рицарство і яке відношення має до козаків та самураїв?

В історіографії визначення надзвичайно варіюються, адже саме слово «рицарство» використовувалось в європейських писемних джерелах у цілком різних значеннях – від міфології та романтичної літератури до бойової прагматики. Хоча поняття це неймовірно розмите масою тематичною літератури зокрема й художньої, у нашому випадку доречним, на мій погляд, буде визначення відомого сучасного дослідника рицарства Моріса Кіна, який пише про рицарство, як особливий етос[1], в якому воєдино сплавлені військові, аристократичні та релігійні складові; іншими словами, рицарство – то є спосіб життя в якому можемо виділити три зазначені аспекти. Щодо військового аспекту – саме слово походить від нім. «ritter», аналог фр. «chevalier» дослівно вершник. У вузькому значенні: чоловік, шляхетного походження, який пройшов певний обряд посвячення, здатний повністю екіпірувати себе для служби у важкій кавалерії.

Окрім переліченого ще один важливий нюанс – з рицарством нерозривно пов’язане поняття васальної залежності про яке ще Марк Блок писав, що у феодальному словнику мабуть не було словосполучення з точнішим і повнішим сенсом, аніж «бути людиною іншої людини».

Забігаючи наперед відразу скажу, що у загальному і конкретному визначенні самураїв цілком можна назвати далекосхідним аналогом європейського рицарства, з певними застереженнями, зрозуміло.

Коротко нагадаю про появу «рицарських» традицій у Японії. Тут культ зброї і цивілізаційна спадкоємність пов’язані з півднем – островом Кюсю, куди переселилися племена з материка. Саме у цьому регіоні від найдавніших часів культивували зброю, він мав найміцніші зв’язки з континентальними сусідами Китаєм і Кореєю, звідки свого часу японці запозичили писемність, зброю, технології та майстрів. На Кюсю врешті розвинулись власні потужні мілітарні традиції, чому сприяло багатосотлітнє збройне протистояння південного суспільства північному. Релігійний культ меча, соціальне маркування (навіть у бюрократичній системі) та система ремісничого виробництва й особистої відповідальності майстрів, закріпилась до кінця 8 ст., як і зводи рукописних міфів, покликаних легітимізувати й сакралізувати державну мілітарну систему.

Достатньо сказати, що у найдавніший період Яйой (300 р. до н.е – 250 р. н.е.) на півдні, на відміну від північних сусідів – корінних айнів, була надзвичайно розвинута культура бронзової зброї, мечі вже тоді обожнювались, а головними символами родової влади були меч та спис.

Від 3 до 7 ст. н.е. (період Кофун) за китайським зразком сформувалась перша Японська держава Ямато, у 405 р. навіть прийнято китайську писемність – до Японії тоді прибуває велика кількість біженців зі знищеної держави У. Тоді ж на Кюсю започатковано традицію прикрашати зброю сакральними текстами та орнаментами і розпочато виготовлення залізних мечів з місцевої сировини за континентальними зразками. Були організовані спеціальні поселення корейських та китайських майстрів (причому домінували корейці), які засновували цілі ремісничі школи. Вже на той час очільники місцевих родів мали власні військові формування.

А у наступному періоді (Асука, 6-7 ст. н.е.) з’являється знаменита японська пакетна ковка, до Японії завозять коней, формується нова кіннота і нова військова  тактика. У цей період надзвичайно розвинулось мистецтво оздоблення мечів, його рівень став позначати соціальний стан власника, перетворившись на важливий соціальний маркер. Продовжується інтеграція з Китаєм та активне проникнення китайської культури та релігії (насамперед буддизму), відбувається активне  формування шляхетного стану, саме у значенні рицарського – як сплав військових (бо вже є кіннота), аристократичних та релігійних складових.

У 7-8 ст. розпочинається процес централізації влади за китайським зразком, вдається тимчасово ліквідувати феодальні дружини. Ці процеси пов’язані з жорсткою регламентацією носіння зброї, подальшим розвитком символіки меча та його значення як маркера навіть конкретних посад, перетворення його на свого роду «службове посвідчення». Зміцнюється писемна традиція – записані міфи й легенди легітимізують владу та обожнюють походження японців, причому сакралізація меча в них – одна з найвищих у світі. Так, меч є одним з трьох священних клейнодів, які богиня сонця Аматерасу вручила своєму онуку – пращуру японських імператорів. Ковалі, у свою чергу, оголошені нащадками Небесного коваля. Саме у зазначений період, через напружені війни з айнами, розвинулось масове місцеве виробництво зброї для оснащення армії. Запроваджено загальний військовий призов. Щоб уникнути низької якості зброї, були введені персональні підписи на мечах та особиста відповідальність, причому якість зброї ретельно перевіряли. Процеси централізації влади тривали менше двох століть.

З кінця 8 ст. починається послаблення центральної влади, знову посилюються феодальні дружини, наростає нестабільність і до кінця 9 ст. Японія вперше закриває кордони (до сер. 11 ст.). До сер. 10 ст. земля переходить у приватну власність і, нарешті, на постійній основі формуються самурайські клани (за сумісництвом дрібні землевласники). На клановій родовій основі оформлюється інститут феодальної залежності. Послаблення зв’язків з материком загалом іде на користь країні, бо сприяє становленню власне японської культури та військового мистецтва, переосмислюються попередні надбання.

Наприкінці 12 ст. після важкої міжусобної війни вже офіційно формується перший сьогунат (власне військове самурайське правління) і влада імператора остаточно стає номінальною, здебільшого залишаючись такою аж до революції Мейцзи. Остаточно утвердилась система васальної залежності як підвалина управління країною, себто те, що власне вважається важливою ознакою рицарської культури.

Від кінця 15 та у 16 ст. настає епоха цілковитої регіональної роздробленості, розквіт могутності місцевих даймьо, виникають та розквітають призамкові міста. Васалітет набув різноманітних, навіть витончених форм. У 15 ст. буддійська секта Дзен (що укоренилася від 12 ст.) ще більше укріпила інститут меча, той став ще більш поважним об’єктом. З’являються перші колекції мечів, формується інститут їх оцінювання.

ЯПОНСЬКИЙ РИЦАР

Якщо поєднання релігійної, аристократичної та васальної складових вкладається у прийняте нами визначення рицарства, то з суто технічною його стороною усе трохи по-іншому. Японський важкоозброєний вершник відрізняється від європейського головно у характері спорядження та способі ведення бойових дій. В Японії розвиток мілітарної справи суттєво відрізняється від європейського. Так, коні у Японії з’явилися лише наприкінці 5 ст. н.е. Переворот у військовій справі на користь кінноти відбувся до кінця 6 ст. коли завершився перехід від піхоти до кінних лучників, причому шляхетний воїн століттями, аж до розвитку вогнепальної зброї (яка надійшла до Японію у 1543р.)  асоціювався саме з лучником. Японський спис так і не перетворився на основну зброю важкого латника, як це відбулось у Європі, де броньований рицар зі своїм кушованим списом міг хіба що не «знести фортечну башту».

На мою думку причин такої відміни декілька.

Намсамперед, характер місцевості, відсутність великих рівнин, диктували неможливість використання рицарської кінноти європейського зразка.

Відповідно й обладунок був орієнтований на протидію, насамперед, дистанційній зброї, а весь збройовий комплект був суттєво полегшений порівняно з європейськими рицарями. З появою кінних лучників у японців зникли навіть щити, які реанімували вже у Новий час для захисту піхоти від куль. Оскільки, на полі бою не стояло завдання пробивати важкий обладунок чи щит, важка древкова зброя, як то булави, чекани тощо була невитребувана. У піхоті використовували лише нагінати зручні для протидії кінноті, причому до переліку шляхетної зброї вони, як і списи, потрапили тільки наприкінці 12 ст., причому головне їх призначення все рівно залишалось піхотним.

Експерименти з поважчанням зброї розпочались тільки у зв’язку з монгольським вторгненням наприкінці 13 ст. Тоді перший імпульс отримав розвиток важкого древкового озброєння у європейському стилі – включаючи важкі мечі, булави, сокири. Справжній же злет списа розпочався від 14 ст. коли міжусобиці охопили всю країну, перетворившись на величезну війну, виникла потреба у великих арміях з посиленням значення піхоти. Тоді розпочався зворотній перехід від кінних поєдинків до протистояння піших загонів (порівняймо з Європою де швейцарська піхота розпочала свій непереможний рух від другої половини 14 ст.), що свідчить про приблизну паралельність військово-історичних процесів, попри ізоляційні прагнення Японії. Відтак, у 15 ст. спис з’явився у всіх своїх можливих формах. Довжини списів коливались від 4,5 до 6,5 м (в армії Оди Нобунаги). Самурай на коні використовував спис від 13 ст., утім справжнього кушованого удару японська кіннота не знала.

Щодо сокир, в іконографії 12-14 ст. зустрічаються великі 2-метрові секіри – які мали обмежене використання в охороні та застосовувалися монахами-відлюдниками, як універсальні інструменти. Бойовий молот використовувався простолюдом через простоту й дешевизну і мав відповідну конструкцію (був повністю дерев’яним). Загалом китайське різноманіття видів зброї швидко перекочувало до Японії але на полі бою його не спостерігалось.

Як бачимо історично некоректно влаштовувати віртуальні чи реконструкторські поєдинки у стилі «самурай проти європейського рицаря». Адже їхні комплекти озброєння та арсенал бойових прийомів призначені для боротьби із зовсім іншим типом супротивника.

ПОХОДЖЕННЯ ЯПОНСЬКОГО МЕЧА ТА ШАБЛІ.

Ще у додержавну епоху Яйой (до сер. 3 ст.н.е.) співіснували дві форми бронзових мечів – привезені китайські (зазвичай з кільцевидним навершом і довгим вузьким клинком) та місцевий, з широким клинком, вироблений із завезеної бронзи. З розвитком держави періоду Кофун (3-7 ст.) і налагодженням виробництва розвинулись довгі (до 1,5 м) важкі мечі з великими навершами-противагами, зазвичай вишукано й коштовно орнаментовані.

А у наступному періоді 6-7 ст. посилилися китайські впливи. З’явились цуби, ще іншої форми, розвивалось оздоблення, та технології ковки (пакетна ковка). Наверши набували різноманітної фігурної форми. Збереглися чудово оздоблені зразки того часу. Поряд з довгими з’являються короткі мечі з широкими клинками для простого люду. Разом з жорсткою регламентацією зброї цього періоду виникли обмеження на довжину клинків – розвиток коротких та середніх клинків (тосу).

Нарешті писемна традиція відносить до 703 р. перший викривлений клинок, що навіть має власну назву «маленька гава» (Когарасу-Мару). Цей найдавніший експонат досі залишається поодиноким для того періоду.

Наприкінці 8 ст. з’явилися перші згадки про мечі з місцевої сировини. Формується нова, вже традиційна цуба. Але все ще домінували іноземні прямі зразки – корейські та китайські моделі.

Справжній розвиток японського меча розпочався після послаблення зв’язків з материком у 9 ст. н.е.  З’являється новий тип більш закритого обладунку спеціально розробленого для стрільби з луку, і, відповідно масово з’являються криві мечі, що посилювали різ, причому до кінця 12 ст. вони набувають знаменитої форми: руків’я випрямляється – перший точно датований меч датується 1159 р. Також остаточно склалася типова японська технологія виготовлення мечів а також усе розмаїття короткоклинкової зброї, частину якої ви бачите на цій виставці.

Монгольські вторгнення наприкінці 13 ст. привели до переосмислення всієї військової тактики. По-перше, японці на власні очі побачили обладунки, які не піддавалися їхнім мечам, по-друге, злагоджену організацію великих мас піхоти та кінноти у війську. Тому надалі розпочинаються експерименти з поважчення зброї – з’являються важкі мечі, активно розвивається древкова зброя.

1333-91 рр. у період Намбокутьо розпочинається перехід від кінних поєдинків до протистояння піших загонів із надзвичайно різноманітним, масивним озброєнням. Саме тоді поширюються перші зразки довгих прямих піхотних списів. Нагіната збільшилась до 70-80 см, популярнішим став нагамакі.  Поширюються товсті широкі мечі та довгі прямі мечі (до 1,5 м), які носили за спиною. У той же час з’явились короткі прості мечі, більше схожі на кинджали, призначені для низьких станів суспільства.

В історіографії існує думка, що японьскі классичні «криві мечі» своїм поширенням завдячують все тем самим кочовикам, а саме монголам Хубілая. Така точка зору безпосередньо пов’язано з історією появи шаблі у Китаї зокрема та Євразії загалом. Адже прийнято вважати що у Китаї шабля остаточно утвердилася в 13 ст., хоча підґрунтя для неї було закладено раніше (від 3 ст. н.е.).

КОЗАЦЬКА РИЦАРСЬКА ТРАДИЦІЯ

Повертаючись козаків, згадаємо про те, що з ким тільки їх не порівнювали! Зараз опубліковано чимало праць, присвячених такій привабливій темі військових традицій козацтва, де їх виводять напряму від кшатріїв та навіть доводять первинну кастову природу нашого суспільства. Інші так далеко не йдуть, обмежуючись язичницькою міфологією слов’ян або й справді виводячи козаків безпосередньо від єввропейських рицарів. Існує чимало інших варіантів, здається тільки від самураїв козаків не виводили.

На мій погляд, «корінь зла» в усіх цих порівняннях полягає у фактичній подібності усіх воїнських культур та культів, самого образу воїна, про що писали чи не всі класики з історії суспільств – і Гьойзінга і Марк Блок і багато інших. Власне ці прояви характеризують чоловічі військові союзи від найдавніших часів. Порівнювати, звичайно, можна все, що це стосується людських суспільств, але робити це слід грамотно, взявши за основу певний конкретний матеріал. Мені видається, що якщо уже й зіставляти у цивілізаційному контексті такі культури, то принаймні треба прив’язуватись до більш-менш однакового хронологічного проміжку: усі ж бо існуємо на одній планеті. Бо як бачимо козаків і самураїв можна принаймні порівнювати через призму сучасного трактування західноєвропейського рицарства (з багатьма застереженнями, звісно).

Звідки ж пішла тема порівнювати козаків з рицарями, окрім загальної подібності воїнських культур та культів, самого образу воїна, про який я зазначив вище?

Почнемо з того, що сам термін «рицар» у Східній Європі за словником Срезневським вперше фіксується у писемних джерелах наприкінці 14 ст. (Віслицький статут та Жалувана грамота 1388 р. – рыцерь (пол. форма) а також рыдель, рыторъ). Наприкінці 16 ст. ця назва вже трохи змінює значення – тобто стає почесним титулом, свого роду свідченням шляхетного походження та шляхетної поведінки. Відповідно її починають вільніше використовувати, зокрема й у документах. Відтак європейський «збройний люд», який завжди бажав і за найменшої нагоди починав називатися рицарством нарешті отримує можливість так себе величати, хоча матеріальний зиск пов’язаний з цим званням стрімко зникає. Більше того – наприкінці 16 ст. починає стиратися межа, що за влучним висловом Франко Кардіні мала б відділяти озброєну ватагу горлорізів від, власне, рицарів. Так, самі козаки активно використовували цей термін, в масі листів, документів тощо, де вони послідовно називають себе «людьми рицарськими» принаймні від початку 1590-х рр. У першій третині 17 ст. українська козацька старшина вже вважала себе прямою спадкоємицею давньоруської рицарської традиції, принаймні словосполучення з участю «рицарський» постійно згадуються в писемних джерелах, а саме слово рицар набуває величезної популярності, стає частиною тодішньої масової культури.

Поглянемо чи є реальне підґрунтя для козацького рицарства, окрім суто літературної?

Як відомо козаки виділились у ході колонізації нових земель на півдні, причому туди відправлялися представники різних соціальних верств., спочатку сезонно. Утім відразу постала проблема не лише господарювання але й оборони. Тоді ж з’явилися суто військові «добичники» – воєнізовані ватаги, що прибували на Степовий Кордон з метою захоплення здобичі у татарських кочівлях, після чого здебільшого верталися додому.

Цих добичників, промисловців, воїнів, що формували войовничі спільноти вільних людей, прикордонні осередки, усіх помічених за козацькими заняттями,  називали «козаками» (від давньотюркського «кьоз-» – бродити, мандрувати).

Поступово практика «козакування» набула такого поширення на теренах Речі Посполитої, що перетворилась на сталу військову та господарську традицію, та особливий спосіб життя. Писемні джерела свідчать, що під кінець XVІ ст. козаків починають трактувати як окрему соціальну категорію прикордонного населення. Саме від цього моменту ми віднаходимо, що  козацьке «рицарське самоусвідомлення» – це дещо більше, аніж просто бажання «долучитися до шляхетного». Йдеться про концепцію колективного васалітету й особливих, персональних стосунків  з сюзереном – королем. Почалося все з універсалу 1568 р., підписаного Сигізмундом Августом, потім козаки уклали угоду про військову службу зі Стефаном Баторієм 1578 р. Усі ці документи з часом почали сприйматися козацтвом як своєрідна домовленість між сеньйором – королем та васалом – козацтвом.

Адже так історично склалося, що силою ліквідувати новонароджене козацтво не могли й вирішили «приручити» його службою. Козацтво ж чудово розуміючи це відчувало себе у силі як «добровільний» васал.

Цікаво, що віддалені європейські володарі значно раніше від польського короля почали сприймати козаків, як людей рицарських. Перетворення козаків зі «степового наброду» на «рицарський стан» в очах  європейського поспільства та можновладців значною мірою пов’язано з прикордонним протистоянням османо-татарській загрозі, очолюваним «степовими рицарями», нерідко відомими й заможними шляхтичами, що до того ж займали помітні адміністративні посади. Так серед адміністраторів, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби (серед яких були Київські воєводи Дмитро Путятич (1492-1505), Костянтин Острозький (1559-1608), старости черкаські та канівські Остафій Дашкович, Андрій Пронський, Василь Тишкевич, Іван Пенько, Оникій Горностай, Федір Сангушко) підтримували тісні контакти з козаками, постачали їм коней, зброю, провіант, отримуючи за таке покровительство частину здобичі, захопленої вояками під час походів. Отже цим своєрідним козацьким бізнесом на ранньому етапі живилася майже третина шляхти Речі Посполитої.

КОЗАК – РИЦАР?

Спершу маємо згадати про мілітарні виклики та оточення. На відміну від європейських армій де головну роль у XVI ст. відігравала піхота з вогнепальною зброєю та артилерія, у Речі Посполитій, Кримському ханстві та Московській державі продовжували успішно використовувати мілітарні технології середньовічної доби: 1) важку польську гусарію, що практикувала таранний удар списом, 2) татарських «природніх» вершників, представлених насамперед легкими лучниками а також 3) московську кінноту, що наслідувала ординські військові традиції. На ці виклики могла гідно відповісти лише добре організована піхота з вогнепальною зброєю, що діяла під захистом укріплень. Їхню функцію виконував табір з возів, що в залежності від тактичних завдань будували як рухомий або нерухомий. Облаштовуючи стаціонарний нерухомий табір, козаки посилювали вози земляними укріпленнями. Табір боронили артилерією та ручною вогнепальною зброєю.

Важлива обставина, що диктувала вимоги до озброєння козаків – специфіка театру бойових дій, потреба з однаковим успіхом діяти на суходолі, здебільшого на відкритому степовому ландшафті, та на морі, на швидкісних невеликих «чайках». Відтак зброя мала забезпечувати певний універсалізм у бойових діях  та достатню легкість.

З огляду на вищесказане стає зрозумілим, чому у козацькій армії протягом тривалого часу не було сталих загонів вершників – кіньми користувались насамперед для переміщення до місця бою, хоча за необхідності могли битися верхи. У ході битви провідники визначали  нагальну потребу у піхоті та кінноті.

Отже козацький воїн мав бути універсалом – піхотинцем, вершником, сапером, моряком. Зрозуміло, що за таких обставин козак озброювався зразками, які підходили для використання різноманітними тактичними одиницями та добре зарекомендували себе на місцевому театрі бойових дій.

Головну роль зберігала ручна вогнепальна зброя та артилерія. Тривалий час важливе значення зберігав також давній різновид стрілецької зброї –  рефлексійний лук, що відзначався, проте, вищою скорострільністю.

Відтак термін «козак» позначав не тільки спосіб життя, але й оригінальну тактичну концепцію – комбатанта європейського походження, котрий послуговується не лише західною зброєю, але адаптував східну зброю та техніки її застосування, власне певний стиль збройної боротьби та спорядження.

Отже, не дивлячись на «рицарське самоусвідомлення» суто технічно козак був не рицарем, а свого роду анти-рицарем, власне репрезентував військову традицію з якою нещадно боролися і якій свого часу протистояли класичні європейські та далекосхідні рицарі, протистояли і програли (причому в Японії мілітарно програли у тому ж 16 ст. за Оди Нобунаги). Саме у цьому полягає феномен цього «нового рицарства» Нового часу – рицарями почали називати себе представники альтернативної мілітарної традиції, яка перемогла «автентичних» рицарів.

Відтак і визначення рицаря яке ми використовуємо (особливий етос[2], в якому воєдино сплавлені військові, аристократичні та релігійні складові, або, іншими словами, спосіб життя що включає ці три компоненти) індивідуально підходить тільки для старшини, знов-таки, з великими застереженнями. Те ж саме стосується цілого козацького стану, що поставив себе у систему васальних відносин. З точки зору військово-технологічної, «рицар» не підходить до козака взагалі (на відміну від польської гусарії). Відтак можемо говорити лише про надзвичайно своєрідне збереження і трактування рицарських традицій у регіональному контексті.

ІСТОРІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ШАБЛІ

У Євразії розвиток військової справи Раннього Середньовіччя привів до формування якісно нового комплексу озброєння й оснащення вершника у 7-8 ст. н. е. Саме тоді технічні новації заклали фундамент для подальшого розвитку кінноти на багато століть вперед. Серед цих елементів важливе місце посіла шабля.

Найбільш очевидні переваги шабля демонструвала в руках легкоозброєного вершника, який першим мав оцінити переваги різального удару кривого однолезового клинка. Завдяки шаблі кінний двобій згодом збагатився фехтувальними прийомами, що дозволили уповні реалізувати потенціал нової зброї за допомогою стремен, сідла та нової кінської упряжі.

В історіографії (не тільки історії, а також етимології) прийнято вважати, що шабля прийшла у Центрально-Східну Європу зі Сходу. Наразі наукова думка все більше схиляється до відмови від пошуків єдиного етносу або цивілізаційного центру, звідки цей вид зброї поширився по всьому світу. Натомість увагу концентрують на ареалах сприятливих умов для формування шаблі якими вважаються осередки культури кінних вершників ранньосередньовічних кочових державних утворень насамперед Тюркських, Аварського та Хазарського каганатів. Тобто сучасні дослідження виділяють кілька осередків можливої появи шаблі – у Центральній та Східній Азії та Східній Європі. У той період розпочався період розквіту кінноти та її домінування на бойовищі, пов’язаний, насамперед, з кочовими імперіями, утім цей процес охопив Європу та країни Сходу. Міграції кочовиків дуже швидко поширювали новації на величезних територіях, згодом вони адаптувались місцевим населенням відповідно до їхніх уподобань та потреб. Так спершу загальна хіба що не для всієї Європи форма масивного слабовикривленого клинка, відбувши століття експериментів зброярів різних країн та народів перетворилась на десятки національних різновидів, на перший погляд мало схожих між собою.

ЩОДО ПОНЯТТЯ ЗБРОЇ «КОЗАЦЬКОЇ».
  1. Щодо комплексу та номенклатури: наявність шляхетних провідників – військових професіоналів, поряд з охочою до поживи біднотою різного походження зумовлювала наявність надзвичайно різнорідного озброєння – від татарських, османських й перських зразків до кавказьких та європейських. Традиція озброюватися за власними можливостями зберігалась до останнього часу існування козацтва (насамперед низового) особливо посилюючись у часи припливу на Січ великої кількості селян та міщан, що не мали військового досвіду. Так, розкопки битви під Берестечком продемонстрували велику кількість знахідок селянської зброї – адаптованих для військової справи господарських предметів.

Про збройовий комплекс ми вже говорили, – він  мав відповідати вимогам протистояння кільком мілітарним трендам.

  1. Щодо шляхів отримання та власних типів: ми не можемо говорити про місцеві типи, як козацькі, тільки як про усталені та комбіновані. Усталені сформувались у певних центрах звідки поширювались та видозмінювались, набуваючи місцевих національних рис. Треба мати на увазі, що існував величезний міжнародний ринок зброї, не менший за сьогоднішній, тому навіть поняття так званих морфологічних типів не може бути «чисто морфологічним». Наприклад, той саме «аджем килич» – вслід розглядати як перський чи османський? Відповісти на це питання можна лише з після аналізу декору і то не завжди. Водночас, зауваживши засилля східних мотивів у Речі Посполитій з її кількома хвилями османізації, навіть мистецтвознавці не можуть адекватно визначити масу предметів, якщо вони не мають безперечних ознак регіональної приналежності.

ВІТРИНА 1. На сьогодні в Україні відомо дуже мало шабель козацької доби, які можна впевнено ідентифікувати як вироби українських зброярів. До їх числа належить представлена шабля, яку було випадково знайдено на Полтавщині. На жаль, вона погано зберіглася. Від оправи вціліли лише дві латунні деталі – хрестовина та устя піхов, які прикрашено карбованим рослинним орнаментом в національному українському стилі. Водночас за формою клинка цей зразок нагадує тогочасну іранську шаблю шамшир, яка високо цінувалася серед козаків. Майже ідентична за оформленням шабля зберігається нині в Дніпропетровському національному історичному музеї імені Д.І. Яворницького. Вірогідно, що обидві ці шаблі були виготовлені або змонтовані в одній і тій же українській зброярській майстерні.

ТИПИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ШАБЕЛЬ

Як відомо, при класифікації шабель типоутворюючими критеріями можуть бути форма клинка та ефеса (верхів’я й гарди). У деяких регіонах протягом певного хронологічного періоду зустрічаються часто повторювані сполучення клинків з ефесами і це зафіксовано в історичних джерелах, то можемо говорити про «усталений» «цілісний» тип зброї. Звичайно виділяють також групи за вторинними ознаками – повторювані декоративні елементи, написи тощо.

За формою навершу можна виділити декілька типів.

ВІТРИНА 2. Шаблі з верхів’ям-ковпачком є одним з найдавніших різновидів успадкованим від османів ймовірно ще з часів Великих Сельджуків (1037-1194) та з часом модернізованої. Так для вигнутих у бік леза руків’їв та навершів османських шабель 15 ст. характерні грановані ковпачки з плоским денцем. Така форма стала основою для багатьох більш пізніх типів довгоклинкового османської, східноєвропейської та середньоазійської зброї.

Серед усталених типів бачимо чечуги (смички), перші згадки про які відносяться до 17 ст. Вірменки (зі шкірою та «крильцями» на піхвах), нерідко розглядають, як нащадок татаро-киргизької зброї. Ординки мають риси татарських шабель пізніших за чечуги (термін старопольських інвентарів 17-18 ст.) Їх характерні відміни: масивний ефес ковпачкоподібний наверш але без ковпачка, велика гарда.

Представлений у вітрині непересічний експонат має перський булатний клинок та оправу, виготовлену на теренах Османської імперії або Речі Посполитої османськими майстрами. Клинок виконано у стилі класичного шамшира, проте за рахунок невисокої кривизни він стає більше схожим на «смичок». Розміщення центру ваги також засвідчує не тільки рубально-різальне, а й колольне призначення зброї.  Ефес відкритого типу, з простою хрестоподібною гардою повністю виконаний з ювелірного срібла, позолочений та вкритий дрібним чорненим рослинним іслімі. Основний орнамент — у вигляді симетричних гілок з великими квітами та плодами граната — наслідує класичний османський декор XVII ст. Піхви дерев’яні, вкриті чорною шкірою. Срібне устя та обоймиця зверху мають розширення, характерні для «вір­менок». Водночас шабля має рідкісний ефес з металевим гранованим руків’ям, що виключає необхідність у «ковпачку» як такому.

Цінність зразка полягає не тільки у чудовій високохудожній оправі, але й у видатному за красою та бойовими якостями клинку булатної сталі (кара-табан). Згадки про подібні клинки нерідко знаходимо в історичних документах, що стосуються шабель, які належали заможній козацькій старшині.

Насамкінець зауважимо: саме цей зразок наведено у книзі Дж. Гутовського за № 82 як приклад шаблі класичної «татарської» морфології та атрибутовано як «шабля у татарському стилі, Туреччина, перша половина XVII ст.». Ще раніше опис та зображення цієї зброї було опубліковано у каталозі виставки східної зброї у Парижі.

ВІТРИНА 3. Надзвичайно давню історію мають шаблі  з навершом у вигляді голови тварини (зооморфним), найчастіше птаха. Саме така зброя, разом з карабелями перетворена свого часу на символ польської шляхти, отримав назву «шабля орла». Зауважимо, що шаблі орла складають лише вершину стародавньої світової традиції оформлення частин зброї (і не лише клинкової) у вигляді голів міфологічних створінь. Такі артефакти часто знаходять при розкопках комплексів поховань зі зброєю найдавніших цивілізацій. Відтак, середньовічні ремісники лише підхопили давню міфологічну традицію, адаптував її язичницьку суть до сучасних їм реалій. Головною ознакою цього типу є верхів’я, виконане у вигляді натуралістичної голови міфічної або реально існуючої тварини. Зауважимо, що речові джерела демонструють нам тільки поодинокі приклади зображень голів відмінних від орлів створінь на верхів’ях клинкової зброї Речі Посполитої, — згадаємо морду лева на шаблі у колекції ЧІМ (інв. № 2916), а також шаблю з верхів’ям у вигляді голова собаки.

Саме до цієї групи належить унікальна серія шабель, очевидно, змонтованих та оправлених в одній майстерні. Нині ці зразки розосереджені по різних колекціях зброї в Україні та Російській Федерації. З відомих нам два — зберігаються у Переяславі-Хмельницькому у колекції ПХМ, два — у Санкт-Петербурзькому ВІМАІВВЗ, ще один перебуває у приватній збірці О. Фельдмана у Харкові, нарешті, піхви від ще одного зберігаються у Києві у НВІМ.

Найкраще досліджені з них — переяславські експонати, про які неодноразово писали у науковій літературі. Щодо їх датування оцінки фахівців різняться, залишаючись у межах XVII–XVIII ст. У музейній атрибуції ПХМ ця зброя відома як «шаблі з особистої охорони гетьмана Богдана Хмельницького» принаймні від початку 70-х рр. ХХ ст. Така гучна назва пов’язана з черговою історичною легендою, що, мабуть, супроводжувала ці експонати від самого петербурзького ВІМАІВВЗ, звідки вони надійшли до Переяслава-Хмельницького. Згодом історичний міф збагатився цікавими подробицями: шаблі нібито виготовили російські зброярі спеціально для заміни бойових зразків гетьманської охорони, яка мала супроводжувати Богдана Хмельницького на аудієнцію у московського царя133.

Відзначимо, що у розглянутих зразках простежуються риси не тільки XVII й XVIII, але навіть XVI ст. Короткі широкі клинки з великими єлманями, зооморфне верхів’я, увінчане «ґудзиком»134, обмотане дротом руків’я, проста хрестоподібна гарда з редукованим перехрестям, S-подібними кільйонами та ланцюжком, фігурний наконечник піхов — усі ці риси наслідують традиції італійського зброярства XVI ст. та центральноєвропейського XVII ст. Приклад подібної морфології можемо бачити зокрема на фальшионах Раннього нового часу. І все ж європейські орнаментальні мотиви, якими просто перенасичене оздоблення, надаючи цим зразкам урочистого й старовинного, майже «ренесансного» вигляду, на нашу думку, належать до епохи рококо.

Щодо коротких піхотних клинків, виконаних у стилі османських пал XVII ст. (один із них, до речі, таврований гурдою), не маємо заперечень проти визнання їх бойовими, принаймні доки не з’являться вагомі аргументи, які б свідчили про протилежне.

Цілком імовірно, що зброя була виготовлена для урочистого загону особистої охорони вельможної особи, — шаблі оформлені у майже ідентичному стилі. Наразі ми, на жаль, не можемо локалізувати місцезнаходження ремісничого центру, де виробляли цю продукцію. Припускаємо, що він розміщувався на теренах однієї з країн Центрально-Східної Європи. Утім, для твердження, що ці шаблі були виготовлені саме українськими або російськими майстрами, аргументів вочевидь недостатньо. Можемо тільки відзначити, що старі західноєвропейські зброярські традиції справді користувались певною популярністю на українських теренах. Про це, зокрема, свідчить низка художніх творів.

Знаменитим типом шаблі, який став свого роду наступником шаблі орла є карабеля, що поширилась від 16 ст. по всьому Середньому Сході, та Європі. Її головною ознакою є наверш у вигляді стилізованої пташиної голови. У різних географічних регіонах форми карабелі переосмислювали у руслі місцевих традицій, внаслідок чого вони з часом набули національних рис.

ВІТРИНА 4. Підсилення нахилу руків’я османської шаблі привело до появи різноманітних перехідних форм, врешті до відродження на зламі 17-18 ст. стародавнього пістолетного руків’я: верхній вигин утворює крупну сферичну голівку, часто сплющену з боків, з отвором для темляка. Ймовірно саме від османів «пістолетні руків’я» поширились державами всього Середнього Сходу, де їх комбінували з клинками різноманітних типів. У сполученні зі своєрідною формою клинка, що виникла дещо раніше, пістолетне руків’я складає цілісний тип відомий у зброєзнавстві як кілідж (від тюркського «Qїlїč» – «меч», клинок»). або пала. Його головна особливість полягає у складній формі вигину клинка: від п’яти лінії леза й обуха практично паралельні (іноді лезо навіть має незначний зворотній вигин) до ділянки на якому клинок починає різко викривлятися. При цьому Т-подібна в перерізі спинка, що надає жорсткості всій конструкції клинка, утворює своєрідне поглиблення між єлманью та неробочою ділянкою клинка (іноді у зах. літ-рі наз. «семітар»). Іншою характерною особливістю килиджа є ефес відкритого типу з хрестовидною гардою з перехрестям.

ВІТРИНА 5. Традиційні шаблі Персії відомі під назвою «шамшир». Слово «шамшир» (shamsher, simshīr) зявилось у перській мові у 9 ст. й позначало «левовий хвіст» або «левовий кіготь». Тоді й у більш пізній період воно відповідало загальному поняттю клинка й меча. У міжнародній зброєзнавчій історіографії виникла усталена традиція вживання цього терміну. Відтак шамширами прийнято називати шаблі з ефесом відкритого типу з хрестоподібної гардою з перехрестям, тонкими щічками на заклепках та складним оливковидним навершем-ковпачком, нахиленим під прямим кутом до хвостовика. З такими ефесами комбінували клинки різних типів не тільки в Персії але й у сусідніх арабів й османів, які при характеристиці такої зброї використовували слово «аджем» («перський»). Якщо ж говорити про шамшир як цілісний вид шаблі то його найбільш яскравою особливістю є клинок високої кривизни, клиновидний в перетині, без рікасо дол та єлмані, що плавно звужується до бойового кінця.

Ця форма клинка виявилась настільки унікальною, що стала основою для іншої зброєзнавчої класифікації – за клинком. Однак визначення шамшира у такий спосіб на завжди виправдано, власне слід завжди уточнювати про який саме регіональний різновид йдеться, бо від 16 ст. на основі перських «левових хвостів» монтували зброю в усьому цивілізованому світі, оснащуючи місцевою оправою в національному стилі. Тобто слід враховувати форму верхів’я, бо на практиці воно частіше застосовується як атрибутуюча та класифікуюча ознака і свідчить якщо не про первинне походження зброю (бо клинками торгували по всьому світу) але про національне походження. Найбільше шамшири  поширились у Персії, Північній Індії, Османській імперії, Середній Азії, арабських державах і князівствах. Відповідно можна виділити класичний іранський шамшир, арабський в оправі саіфа, в оправі кіліджа чи карабелі (турецький), в оправі талвара (індійський).

Представлений зразок чудової якості має клинок зі струменистого булату, в оздобленні шаблі використані золото, срібло, мідь, дерево. З лицьового боку від п’яти розташований медальйон у формі сегментованої арки, що закінчується візантійським хрестом. Шабля декорована кількома написами арабською, зокрема молитвою «Отче Наш», виконавець – носій мови і християнин.

На піхвах розміщені латинські та православні хрести, між хрестами в овальному медальйоні знаходиться зображення Богородиці в повний зріст, з непокритою головою, розпущеним волоссям та складеними руками. У фігур святих відсутні німби. Від устя піхви вкриті суцільним рослино-геометричним орнаментом з вплетеними написами у стилі «проквітлий куфі».

Надзвичайно цікавий унікальний зразок сірійського походження.

ІНШІ ТИПИ ОЗБРОЄННЯ.

ВІТРИНА 6.

БУЛАВИ: різновид холодної зброї, що складається з держака та бойової частини (так званого «яблука»), й призначена для завдання розбиваючих, проламлюючих ударів. Яблука могли бути округлими, призматичними або багатолопатевими — з симетричними ребрами фігурної або трикутної форми (так звані «перначі» або «пернати»). Число пер коливалося від 4 до 14, а іноді й більше. Коли їх було шість, такий тип пернача називали шестопером.

Булава — один з найдавніших видів озброєння та водночас предметів культу й символів влади. На Українських теренах перші булави, виготовлені з твердих порід каменю, відомі від часів енеоліту.

Якісно новий етап поширення булави в Україні пов’язаний з періодом Київської Русі. Так вже від ІХ ст. булава стає популярною зброєю як серед заможних дружинників, так і простих воїнів, а її церемонійне значення на деякий час принижується.

Відродження давнього статусу булави як символу влади відбулося під впливом орієнтальної військово-політичної культури, що поширилася на землях Речі Посполитої разом з османською експансією у Центрально-Східній Європі.

Очевидно, що козаки, які безпосередньо перебували в зоні міжкультурної взаємодії, одні з перших у Речі Посполитій сприйняли булаву, як атрибут влади. Адже в Османській імперії та Персії традиція закріплення за булавою функції уповноваження владної особи протягом Раннього Нового часу набув найвищого розвитку.

Відтак, з булавою, як символом влади козацьких гетьманів, нерозривно пов’язана історія започаткування козацьких клейнодів. Зокрема, булава була серед перших інсигній влади, переданих козацькому війську польським королем Стефаном Баторієм 1583 р.  — саме за часів цього монарха східний мистецький стиль та типи зброї набули великої популярності по всій країні.

Статусні булави, які належали до козацьких військових клейнодів, вирізнялися коштовним оздобленням, причому куляста (грушоподібна) голівка традиційно слугувала ознакою влади гетьмана та кошового отамана, тоді як пернач вручався нижчим за рангом — полковникам та курінним отаманам. В козацькій військовій атрибутиці шестопери мали рівнозначний статус з іншими перначами.

Зображальні джерела початку XVII ст. надають чимало підтверджень поширенню булав, зокрема у середовищі козацької старшини. З розкішно оформленою булавою зображено гетьманів Костянтина Острозького. (роль пернача, як атрибуту військового командування, підтверджує і знаменита пам’ятка «Битва під Оршею» — гетьман зображений з перначем і там), Петра Конашевича Сагайдачного на знаменитій гравюрі з його погребальної корогви (1622).

Відомі зразки булав українських гетьманів цілком відображають тенденції розвитку цього виду зброї у Центрально-Східній Європі й тісно пов’язані з процесами орієнталізації зброярства Речі Посполитої загалом, та України зокрема. Так у XVІI ст. представницькі булави полегшали у вазі, водночас коштовно декорованим яблукам почали надавати більших розмірів. І все ж представницькі різновиди XVI–XVІI ст. нерідко зберігали бойові функції. Це стосується не тільки перначів, що служили ознакою представників нижчого ешелону влади, але й гетьманських булав.

Використання перначів як полковничої відзнаки в Україні XVII–XVIII ст. також неодноразово зафіксоване у зображальних джерелах. Так, перначі з довгим древком, увінчаною кулькою видовженою бойовою частиною з великою кількістю ребер, зображені на багатьох полковничих портретах української старшини, наприклад Леонтія Свічки (1638), Семена Сулими (1754) тощо.

У колекції  «Feldman Family Museum» зберігаються три перначі, що добре ілюструють прийняті у козаків зразки.

  1. Один з них — з видовженою багатолопатевою бойовою частиною, увінчаною кулькою ніби зійшов зі згаданих вище портретів. Лаконічне оздоблення пернача зводиться до двох гравійованих геометричних поясків. По середньому розташований напис: «MARIA ·INRI». Акронім «INRI» передає фразу латиною «Iēsus Nazarēnus, Rēx Iūdaeōrum» («Ісус Назарянин, Цар Іудейський»). Зброя має довжину 536 мм, виконана зі срібла та сталі й цілком зберігає свої бойові функції завдяки масивній бойовій частині (довжина 126 мм). Саме такі ознаки характерні для зразків XVI ст., коли булаву ще нерідко використовували за безпосереднім бойовим призначенням.
  2. Ще аскетичнішим виглядає інший пернач з невеликою округлою бойовою частиною, увінчаною кулькою. Загальна довжина зброї 545 мм, предмет повністю позбавлений декору, довге дерев’яне руків’я вкрито шкірою.
  3. Цілком по-іншому виглядає шестопер XVІI ст. Предмет довжиною 675 мм виготовлено з бронзи, вкрито шаром позолоти. Пера — фігурної форми, з просічним орнаментом. Їх значна товщина теоретично дозволяє використовувати зброю у бою, однак вишукане оздоблення, безумовно свідчить про церемоніальне призначення цього предмету.

Чітких ознак, що дозволили б вирізнити булави й перначі місцевого походження дуже небагато. Значна частина відомих на сьогоднішній день зразків, які походять з державних та приватних колекцій має безпосередньо османське або перське походження.

Як і стосовно клинкової зброї, критерії визначення місцевих булав розроблені польськими фахівцями й, насамперед, пов’язані з вірменським ювелірним виробництвом у Львові. Так, історики мистецтва відзначають, що львівські перначі виготовлені вірменськими майстрами, відзначалися S-подібною формою пер, якраз характерною для останнього розглянутого нами зразка XVІI ст.

Від XVIII ст. булави цілковито перетворились на символ влади та ознаку високого соціального й політичного статусу власника, ставши несумісними з бойовим використанням. Такі церемонійні зразки XVIII–XIX ст., мають держаки значно довші від бойових, великі декоративні порожні всередині яблука з дорогоцінних металів та пишний високовартісний декор.

До кінця ХІХ ст. історія булави, як статусної та службової відзнаки на українських теренах фактично завершується.

ВІТРИНА 7

СОКИРИ

Формування й розвиток козацького збройового комплексу відбувалося в руслі загальних для Речі Посполитої орієнтальних тенденцій. Активне поширення східних типів зброї та художніх стилів оздоблення в Центрально-Східній Європі обумовлене початком масштабної експансії Оттоманської Порти. Протягом двох наступних століть такі зразки військового спорядження, насамперед османські й перські, буквально заполонили терени Речі Посполитої. Природно, що у віддаленій на південний схід Україні, яка мала постійні тісні військові та культурні контакти з сусідами-мусульманами, орієнталізація комплексу місцевого озброєння мала зайти ще далі. Додамо сюди впливи московського зброярства, у тогочасних орнаментальних мотивах якого також панували східні композиції.

Одним із мало досліджених різновидів холодної зброї, що здобув неабияку популярність як у Східній Європі, так і на Сході, насамперед в Османській та Перській імперіях, була бойова сокира.

В Україні існувала поважна традиція використання сокир на полі бою від часів Київської Русі, причому як серед простих воїнів, так і князів[3]. Певно, найбільш яскравим підтвердженням того, що сокира продовжила своє існування в козацькому середовищі як зброя та статусна річ принаймні до середини XVII ст., є так званий «Бердиш Богдана Хмельницького», що зберігається в Національному музеї Кракова (інв. № V-326). Лезо цього рідкісного, точно атрибутованого й датованого зразка виконане у вигляді місяця. Така форма набула великої популярності в країнах середньовічного Сходу саме як ознака високого статусу. Вона зустрічається й на великих сокирах-місяцях мамелюцьких гвардійців, які, у свою чергу, імітували зброю візантійського корпусу сокироносців, утвореного з варягів та русів.

Коштовно оздоблені сокири-місяці зустрічаємо також у османських вояків зі складу яничарського корпусу. Більше того, їх нерідко використовували навіть очільники османської армії як посадову ознаку[4]. Нарешті ними користувався елітний підрозділ московських стрільців-бердишників.

Як свідчить чималий джерельний матеріал, у період Козаччини на українських теренах широко побутували сокири османського й перського походження.

ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Основна, найбільш «рицарська» зброя на виставці наразі представлена довгоклинковою зброєю, а саме шаблями, на які у козацькому середовищі у повному обсязі було перекладено усі основні функції меча (За Г. С. Лєбедєвим – воєнно-технологічну, соціо-етнопопуляційного маркування, комунікативну та сакральну). Нагадаю, що у Європі та на наших землях меч цілком утримував значення як міжнародний символ рицарської звитяги, приналежності до фахового колективу елітних воїнів.  Щодо самураїв то ми вже зауважили, що знаменита самурайська катана довгі століття залишалась наочним втіленням шляхетності та сакральних заповідей.

Що ж таке є шабля і що меч – у чому між ними різниця. Усі намагання дати «чітке» визначення за морфологією (сукупністю зовнішніх ознак) (а намагалися десятиліттями) завжди наражалося на якийсь зразок, що перевертав ці визначення догори ногами. Проблема в тому, що історію військової та інженерної думки майже неможливо схематизувати й запхнути у періоди, принаймні стосовно механічних виробів, та технологій, досягнутих і відпрацьованих тисячоліттями. Який період не візьми, виявляється, що щось подібне вже існувало. Не виключенням є й кривий клинок. Наразі дослідники підходять по-різному до проблеми визначення такої зброї – традиційно найбільше експериментували у тому археологи від самого початку 20 ст. Тому говорячи про визначення шаблі, слід виходити насамперед із комплексу озброєння і актуального способу ведення бойових дій, а потім конструктивних особливостей та вигляду зброї.

Які ж загальні складові визначення шаблі? Вони в загальних рисах збігаються з розвитком шаблі

  1. Однолезовий
  2. Кривий клинок. Безперечно, причому спершу був слабовикривлений
  3. нахилене руків’я – на відміну від меча де пряме симетричне обов’язково, не є обов’язковим.
  4. Прямий перпендикулярний удар шаблі має круговий рубально-різальний характер й у більшості випадків дає змогу сполучити в єдиному русі обидві його фази (ураження — витягнення).
  5. Основний спосіб носіння шаблі — збоку при стегні у спеціально пристосованих піхвах.

Натомість меч: – довгоклинкова холодна зброя, що має одно– чи дволезовий клинок та пряме симетричне руків’я. За збереження прямизни або незначного вигину штаби різальна кромка клинка може набувати різної форми — прямої, хвилястої тощо й, відповідно, призначатися для завдання рубальних, колольних та різальних ударів. При різальному ударі кривим мечем з увігнутою (копіс) або S-подібною (махайра, ятаган) лінією леза, на відміну від шаблі, не відбувається шабельної «відтяжки», навпаки, зброя ріже, рухаючись уперед, й для її надійної фіксації у руці використовували потужні верхів’я-обмежувачі.

В російськомовній історіографії точаться не перше століття вічні дебати щодо того катана – меч чи шабля?

Виходячи з сукупності морфологічних та експлуатаційних характеристик знамениті катани й таті слід віднести до півтораручних шабель а вакідзасі до напівшабель. На перешкоді тут стає наукова традиція, що десятиліттями відносила японську зброю до мечів. Вона виходить з відношення до меча у самій Японії, де родовід зброї х кривим клинком виводять з попередніх прямих. Вікова спадкоємність збройових традицій, стильова і технологічна унікальність японського меча, його національна ідентичність освячена часом, суперечать ідеї подрібнення цієї найголовнішої складової комплексу стародавнього національного озброєння. Досліднику залишається змиритися з цим фактом і залишити японське клинкова зброя на попередньому місці серед мечів.

Як бачимо у питанні типології не існує універсального рецепту на всі випадки життя, на практиці доводиться виходити насамперед з особливостей досліджуваних матеріалів у зв’язку з їх історичною географією та хронологією.

[1] (від д. грец. ethos звичай, норов, характер) сукупність стійких рис індивідуального характеру.

[2] (від д. грец. ethos звичай, норов, характер) сукупність стійких рис індивідуального характеру.

[3] Повесть Временних Лет / Подготовка текста, пер., статьи и коммент. Д.С. Лихачева. – СПб., 2007. – С. 76.

[4] Сокровища османских султанов. Из собрания Музея Дворца Топкапы, Стамбул: Каталог выставки. – М., 2010. – С. 117.


Genre: Вивчення холодної зброї та спорядження (C), Міждисциплінарна проблематика у зброєзнавстві (гуманітарна) (C)
Subjects: ПОЛІГОН Online