«Очерки начальной руси» Олексія Толочка і військова історія регіону

Медієвісти, що живуть і працюють в Україні рідко радують працями, котрі не ганьба було б показати на Заході. «Очерки начальной руси» Олексія Толочка, котрі вийшли друком минулого року у видавництві «Лаурус» акурат належать до нечисленних винятків із сумного правила1.

Робота – методологічно актуальна, свіжа викладом та іронічна стилем – написана як концептуальна спроба уявити історію Русі без «Повісті минулих літ». Автор відстоює свої бачення Начальної Русі аж до правління князя  Володимира не як державного утворення, але як військово-торгівельної компанії, котру утворювали вихідці із Скандинавії, що промишляли насамперед работоргівлею. Ця спільнота, утвердившись у Києві, холодної пори, року з листопада по квітень, об’їжджала навколишні слов’янські племена збираючи данину – полюддя – основною складовою котрого були раби, а теплої пори року виправлялась до Константинополя аби збути цей товар. Що важливо, Русь не мала вертикальної ієрархії та династичної системи успадкування влади. «В течении нескольких поколений статус лидера достигался (вероятно, благодаря каким то личным качествам), но не присваивался при рождении. И хотя претендент, надо думать, рекрутировался из числа родственников, сама эта группа была довольно аморфной и включала в себя людей, объединенных родством как по мужской, так и по женской линии. После Владимира Святославича ми имеем дело с династией: закрытым клубом, членство в котором возникает в момент рождения, а доступ извне невозможен.»2.

Свідомо відмовляючись від «Повісті минулих літ» як від достовірного джерела до історії Начальної Русі, Олексій Толочко опирає свою концепцію на трьох русько-візантійських договорах 911, 944 і 971 рр. (котрі, що важливо, читаються лише в літописному тексті «Повісті…») та двох творів, що приписуються імператору Костянтину Порфірородному: «Про урядування імперією» та «Про церемонії візантійського двору»3.

2016 03 04 hucul2

      Олексій Толочко

     Олексій Толочко із самурайською вправністю препарує традиційні історіографічні концепти на кшталт «шляху із варягу у греки («в том виде, как его понимание закрепилось в историографии, представляет собой недоразумение, возникшее из давней ошибки чтения летописи»)4, або «руського каганату» (…на вопрос «где находился русский каганат?» единственным определенным ответом будет: на страницах ученых трудов)5.

Але обмаль автентичних текстів змушує автора для підтримки своїх тез вдаватися до ефектної проте значно віддаленої в часі аналогії. Він послідовно порівнює Русь із воєнізованими комерційними утвореннями Нового часу – Компанією Гудзонової затоки, (заснованої наприкінці XVII ст.), британською та голландською Ост-Індійськими компаніями (дати заснування, відповідно, 1600 та 1602 рр.), а також із португальською работоргівлею на Атлантичному узбережжі Африки6.

Аби відповісти на питання яким чином нечисленній спільноті скандинавських прибульців вдалося не лише вижити і позначити себе на чужій території, але і розгорнути тут ефективну підприємницьку діяльність, замішану на збройному примусі, Олексій Толочко мусить заглиблюватися у проблеми мілітарної культури регіону. Адже: «…смыслом существования подобных образований есть деловая активность, поиск выгоды, экономическая эксплуатация ресурсов и рынков. Как правило, это так называемая «дальняя торговля». Однако само существо подобного рода занятий во фронтирной зоне и необходимость выживания среди местного населения, зачастую враждебного, понуждает прибегать к определенному насилию и принуждению. Тонкий баланс между насилием и взаимовыгодным обменом с туземцами всегда является основанием дальней торговли. Но в случаях, когда в торговлю вовлекаются специфические товары – например, рабы, – военное сопровождение коммерции приобретает все большее значение»7.

Таким чином автор потрапляє чи не в найзанедбаніше вітчизняними науковцями дослідницьке поле – воєнну історію Середньовіччя. Головне завдання мого тексту полягає у спробі з’ясувати як концепція Толочка може відбитися на дослідженнях воєнної історії Русі і в якому напрямку вона розширює інтелектуальне поле цього жанру.

Перед тим як перейти до діла, важливо сказати кілька слів про рецепцію роботи в Україні. Стверджувати, що книжка спричинила інтенсивну дискусію серед вітчизняних науковців було б передчасно. Українські фахові історики орієнтовані на західні наукові стандарти обмежилися схвальними але більш ніж лаконічними коментарями8. Відеозапис обговорення «Очерков…» в УКУ, викладене в YouTube 11.09.2015 набрало, станом на 1 лютого 2016 р., 330 переглядів без жодного коментаря9. Розгорненої об’ємної рецензії, чи пак peer review особисто мені до цього часу знайти не вдалося. Все вказує на те що ця цеглина упала не у воду, а в болото, тому кола розходяться не жваво…

Натомість із того табору пролетарів розумової праці, де слаба гуманітарна підготовка компенсується активною громадською позицією, за посередництвом соціальних мереж та форумів в інтернеті залунали обурені голоси. Автору закинули рух «у рамках запрограмованої росімперським дискурсом візії походження русі», що, помножене на «російськомовність» і згадку Санкт-Петербурга у вихідних даних роботи, перетворює його в очах «нечитаючих патріотів» на закінченого національного зрадника із п’ятої московської колони. Тож питання чи Олексій Толочко до свого інтелектуального ренегатства дійшов власним глуздом чи його до того хто надоумив набуло драматичної актуальності…

Виглядає на те, що концепт, обстоюваний автором, в основних деталях – аж до постулювання Гудзонової та Ост-Індійської компаній як аналогії «норманської держави на Русі», докладно співпадає з спостереженням американського історика Річарда Пайпса, вміщеного ним до праці «Росія при старому режимі» виданої у США 1974 року. Судячи із біографії цього вченого, його важко запідозрити у симпатіях до «імперії зла». Наведемо цитату.

Lest, however, the name ‘Kiev state’ evoke the image of a territorial entity familiar from Norman history of France, England or Sicily, it must be stressed that it was nothing of the kind. The Norman state in Russia rather resembled the great merchant enterprises of seventeenth and eighteenth century Europe, such as the East India or Hudson’s Bay companies, founded to make money but compelled by the absence of any administration in the area of their operations to assume quasi governmental responsibilities. The Great Prince was a merchant par excellence, and his realm was essentially a commercial enterprise, composed of loosely affiliated towns whose garrisons collected the tribute and maintained, in a rough sort of way, public order. The princes were quite independent of one another. Together with their retainers (druzhiny) the Norman rulers of Russia formed a distinct caste. They lived apart from the rest of the population, they judged their own members by special laws, and preferred to have their remains buried in separate tombs. Norman administration was carried out in a most casual fashion. During the winter months, the princes accompanied by their druzhiny travelled in the countryside arranging for the delivery of the tribute and dispensing justice10.

В Україні від 1991 року це місце з Пайпсової праці було широко розтиражовано перекладом синтези Ореста Субтельного «Україна: історія».

Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельними справами київських варягів і такими великими комерційними підприємствами початку новітньої доби, як Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової затоки, організованими з метою самозбагачення. Для отримання більших прибутків ці підприємства змушені були забезпечувати території, що не мали життєздатної системи врядування, мінімальними структурами управління. «Великий князь,— пише Пайпс,—насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася у царині торгівлі між слабко зв’язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпечували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею, перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього політичного утворення11.

В «Очерках…» посилань ані на Пайпса ані на Субтельного немає взагалі. Автор на самому початку свого тексту заявив про те, що не претендує на всеохоплення історіографічного доробку попередників і чесно застеріг за собою право добирати літературу на власний смак і ризик, яке реалізує надзвичайно елегантно. Тому цієї теми можна було не торкатися взагалі, особливо в контексті воєнної історії Русі, якби не було потреби заспокоїти ревнителів вітчизняної «крові і грунту». Одним словом, якщо автор і обслуговує якусь «імперську парадигму» історії, то парадигма ця явно не московської зборки.

Розглядаючи бачення начальної руської історії, втілене в «Очерках…», з ракурсу придатності до воєнно-історичних студій, найпершою потрібно згадати відмову автора від традиційного картографічного розмаху у формулюванні знань про минуле і взагалі від новітньої картографії історичних знань як такої.

«Нет сомнения, что люди, незнакомые с картой, мыслят пространство по-другому. Пространство для них — не абстрактная и безликая категория, не пятно на карте, но физическая реальность, весьма конкретная и бесконечно разнообразная в своих проявлениях. Археологи хорошо знают, что люди расселяются не сплошными и равномерны ми «пятнами» (хотя на картах именно так изображают распространение археологических культур), а сообразуются с природными условиями, занимая горные или речные долины, побережья морей и заливов; обитаемые зоны изолированы горными хребтами, водоразделами рек и лесными массивами, проливами, и, следовательно, «реалистическое» изображение выглядело бы в виде тонких и разъединенных цепочек поселений. Так же и историки знают, что большинство (если не все) политических образований древности не озабочены контролем абстрактной — картографической — территории. Они властвуют не над физическим пространством, но над людьми: подчиненным населением, данниками из числа соседних племен, порабощенными народами или даже индивидуально над их царьками. Такое господство может осуществляться «дистанционно»: при помощи цепи крепостей или замков, между которыми — огромные «чужие» территории, но на карте, разумеется, сеть укрепленных пунктов будет определять некую «зону», выделенную цветом, а то еще и обведенную линиями «границ». «Власть» может принимать форму периодического посещения подвластных народов и получения символических подарков или реальной дани. На карте маршруты поездок правителя будут выглядеть как территория его государства.»12.

В контексті прикладних воєнно-історичних студій такий підхід дозволяє нарешті відмовитися від малювання різнокольорових стрілок на картах, яке складало в ХІХ – початку. ХХ ст., основний зміст середньовічних мілітарних реконструкцій на Заході, і яке до цього часу домінує серед українських істориків. Така просторова візія дозволяє позбутися військово-демографічної мегаломанії «національних» наративів і знехтувати анахронічними концептами на кшталт «оборонних рубежів» чи «кордонів давньоруської держави», котрі суперечать як -технологічному стану речей так і світоглядним установкам доби раннього середньовіччя.

Варварський світ був мініатюрним, мініатюрними були і його армії. Показовою є класифікація військових колективів вміщена в зібрання законів вессекського короля Іне (688-725) де озброєна компанія менша за 7 чоловік вважалася «злодіями», від 7 до 35 – «бандою», а більша за 35 «армією»13. Від 35 до 120 чоловік складав первинний військовий колектив вікінгів, що формувався навколо корабля, в цьому випадку технології чітко диктували кількість екіпажу, оскільки розміри корабля не давалося збільшувати у нескінченність: ці показники обмежувала висота дерев використовуваних для суднобудування14.

Воєнну ефективність таких колективів не варто недооцінювати. Як пише про це Гай Халселл

In the poem of Cynewulf and Cyneheard embedded in the Anglo-Saxon Chronicle’s entry for 757, Cyneheard very nearly managed to seize the West Saxon kingship from Cynewulf with an army of only eighty-four men. A force of eighty-four warriors could cause considerable damage and terror in the early medieval world. Most rural settlements might number fewer than this number of people in total, men and women, children and adults, so a band of this size could overawe a large swathe of the countryside if it kept moving15.

Yet it is unlikely that a single army in the field will have numbered tens of thousands. An army of 10,000 men – perhaps twice the size of a town like Paris – would have caused immense damage if put into the field for any length of time or over any sort of distance. Timothy Reuter, rejecting the notion of the 20,000 man army, has expressed the situation well: in a ninth century context, the movement of an army four times the size of Paris would have had an effect on the settlement pattern and economy analogous to ‘the down-wind ellipse of fall-out from a nuclear weapon’16.

Джон Хелдон вважає, що попри символічні перебільшення нараційних джерел, візантійські армії виправлені в поле протягом 8-10 ст. складали кілька тисяч бійців.

The figures from contemporary or near contemporary accounts of battles and campaigns, some semi-official and official documents and the like—suggest very much smaller numbers for the tagmata (a total of some 4,000 for all four imperial tagmata) and relatively small field armies, and that the active soldiers on the military registers numbered considerably less than this. One Arabic source gives a total of 40,000 for all the cavalry forces of the empire in the second half of the ninth century. Leo’s Tactica, as well as narrative accounts of the wars of the later tenth century, suggest that field armies of from 3,000 to 4,000 were more usual than anything bigger. Such magnitudes are corroborated by a ninth-century17.

Що, власне, і пояснює труднощі, які виникли у візантійців під час боротьби з силами князя Святослава на Дунаї, так барвисто описані Львом Діаконом.

Таким чином концепція Олексія Толочко узгоджує руський матеріал з актуальними поглядами західних вчених на військово-історичну демографію раннього Середньовіччя.

Вимушена воєнно-технологічна нечисленність фахових збройних колективів у випадку руських підприємців у Центрально-Східній Європі ускладнювалася географічними умовами.

«…Там лежали необъятные пространства, покрытые девственными лесами. То был «мир варваров», неизвестный и опасный. Здесь, на огромных территориях от ледовитых северных морей до черноморских степей, жили народы, говорившие на славянских, балтских, финно-угорских языках. Это была «ничейная земля» Здесь не было больших городов и крупных государств. Немногочисленное население, разбросанное по необозримой территории лесов, жило в примитивных поселениях вдоль рек, прячась в случае опасности в небольших укрепленных городищах. Каков был социальный строй этого населения, были ли у него вожди или царьки, чья власть простиралась бы дальше одного дня пути или охватывала несколько городищ, можно только гадать: «киммерийская мгла» лежит над Восточной Европой.»18.

Немає сумніву в тому, що русь прибувала в ці місцини добре озброєною і підготовленою до кофронтації. Проте неможливо в цих умовах витлумачити домінацію однієї спільноти над іншою способом котрий подобається тим «хто шукає простих пояснень складним процесам» – воєнно-технологічним детермінізмом. Так, у русі були мечі, кольчуги, кораблі і, певно, специфічний бойовий досвід їх використання, що де-інде чинило з аналогічно споряджених вікінгів надзвичайно небезпечних противників у прямій збройній конфронтації. Проте навряд чи місцеве населення, змушене виживати у таких сурових умовах, було повністю безборонним.

Якщо в «кіммерійській імлі» вдається розгледіти фортифікаційні споруди, навіть «небольшие укрепленные городища», то можна стверджувати, що у спільнот які їх зводили були відповідні технології та фахівці. Жодна фортифікація не функціонує сама по собі, вона потрібує підготовлених захисників. А отже народи «нічиєї землі» на момент прибуття підприємливої русі уже знаходилися над «мілітарним горизонтом» в термінах американського антрополога Гаррі Тарні Хая. «Нечисленне населення з неясною соціальною організацією» аби будувати і захищати збудоване мусило мати розвинену до певного рівня воєнну культуру, а отже і якісь воєнні еліти. А розшарування племінної спільноти на виробників та войовників , а також поява в середовищі останніх власної ієрархії на думку Тарні-Хая одночасно позначає зародки політичних процесів у таких суспільствах19.

Ясна справа що це розшарування на периферіях латинського світу не було абсолютним – навіть вікінги поєднували воячку і походи з землеробством. Уміло спекулюючи бойовим авторитетом, норманським добичницьким спільнотам час від вдавалося нав’язати свою політичну волю локальним елітам. Проте певним є те що, мешканці майбутньої «давньоруської держави» були здатні не лише підкорятися збройній силі руських прибульців, але і вчитися у них.

Аналогії з інфільтрацією європейців у Новий Світ дозволяють по новому подивитися на способи взаємодії прибулої русі з місцевими племенами. Для ілюстрації проблеми, слідом за Олексієм Толочком, дозволю собі провести деякі воєнно-технологічні паралелі із колонізацією Північної Америки і скористаюся прикладом, котрий наводить Армстронг Старкі, відомий дослідник воєнних контактів між племінним світом американських індіанців та європейських колоністів.

Зимовий рейд на британські поселення здійснений у березні 1756 року загоном під командою лейтенанта Шоссегро де Лері, що складався з 259 французів та 103 індіанців дає адекватне уявлення про війну на «неосяжних просторах вкритих неторканими лісами». Для того аби напасти на британський Форт-Булл загін мусив спочатку пливти кораблем (через озеро Онтаріо), а потім здійснити двотижневий піший марш пралісом через глибокі сніги, льоди та зливи. Останні два дні переходу рейдери здолали без будь якого харчу, попри те, що з ними були індіанські мисливці на оленів. Після затятого штурму, в якому більшість індіанських воїнів відмовилася брати участь, лейтенант де Лері знищив форт разом із його захисниками, взявши в полон заледве трьох чоловік та мізерну здобич, оскільки пожежа знищила усі запаси, а потім щез із своїм загоном у хащах. На зворотному шляху голод катував його людей ще довше, бо корабель виправлений за ними запізнювався. Вони живилися кінським м’ясом і навіть впольованим дикобразом, котрого з’їли ледве обдерши…»20.

Найперше що кидається в очі в описах «воєн у дичавині» так це повна залежність тактики від географії. Переможці неохоче брали полон не через власну затятість, але через труднощі логістики – у холодній пущі полонених надзвичайно важко прогодувати. Але найголовнішим є те, що такі виправи мусіли здійснюватися за активної підтримки місцевих воїнів, без них шанси прибульців вижити на марші були мізерними. Як пише про це Армстронг Старкі:

… This little campaign offers insight into …: European versus North American Indian styles of warfare. …The two styles were not necessarily incompatible. Léry’s force included a large party of allied Iroquois, Algonquin and Nepissing Indians who played an indispensable role as scouts, hunters and skirmishers. The French-Canadian raiders, striking out into the forest in the midst of winter without an assured source of food, had adapted themselves to an Indian way of war which demanded tremendous physical endurance and indifference to deprivation. Still, it is unlikely that they would have risked such a march without Indian support. Once the battle for Fort Bull erupted, the two styles of war parted: the Europeans fixed bayonets and assaulted a fortified position while the majority of the Indians withdrew into the woods to prepare an ambush. The latter reminded Léry that he was master of the French, but not of them. They considered themselves allies rather than subordinates bound to follow orders not to their liking. He was intelligent enough not to force the issue, but rather found a way by which they could render useful service21.

Джерельно посвідченим фактом є те, що схожі проблеми у 13-14 ст. вирішували рицарі-хрестоносці, котрі разом із своїми прибалтійськими підданими вирушали походами у литовські землі. Тому в таких географічних та культурних умовах каролінгський комплекс озброєння навіть у поєднанні з навігаційними технологіями сам собою не міг забезпечити тотальної військової переваги скандинавським підприємцям над місцевими племенами. Так само як вогнепальна зброя у XVIII ст. не давала її європейським колоністам Північної Америки.

Разом з тим концепція Олексія Толочка дає задовільну відповідь на те яким чином локальна воєнна культура слов’янських племен протягом кількох поколінь після появи скандинавських прибульців набула «глобальних європейських» ознак, про що свідчать численні знахідки західноєвропейської зброї на території Русі.

«…Следствием работорговли оказывается глубокое социальное и политическое переформатирование тех зон, откуда рабы извлекаются. Было бы ошибкой думать, что в работорговле только одна сторона — торговцы — получает выгоды. Они, разумеется, извлекают наибольшие преимущества. Но даже в условиях Средневековья работорговля редко представляет из себя откровенную «охоту на людей» (быть может, за исключением рейдов викингов на севере и арабов в Средиземноморье). Для постоянного притока невольников необходимо сотрудничество с локальными элитами в «зонах извлечения». Поставщиками работорговцев, таким образом, оказываются местные князьки и вожди, получающие в обмен на невольников нечто весьма существенное. Это, прежде всего, предметы престижного потребления — драгоценные ткани, дорогая одежда и ювелирные украшения —иначе, чем через посредничество дальней торговли, недоступные. Это также не производимые местно предметы вооружения, зачастую богато украшенные. Все это в руках элит оказывается важным социальным ресурсом и способствует возвышению над соплеменниками, демонстрации и подтверждению статуса. Трудно сомневаться, что именно такое происхождение имеют предметы дальней торговли (западноевропейское и скандинавское оружие, византийские и восточные «импорта»), археологически обнаруживаемые на восточноевропейских памятниках (городищах и сельских поселениях), совершенно очевидно в этой торговле не участвующих и расположенных далеко от ее магистралей и даже второстепенных ответвлений. Участие в работорговле гораздо удовлетворительнее объясняет проникновение подобных вещей в славянскую среду, чем те предположения, что предлагаются обычно, а именно: экономическое развитие аграрной округи, следы непосредственных контактов с внешним миром, собственная торговля или цепь «малых обменов»22.

Олексій Толочко демонструє як конкретні предмети озброєння можуть служити ілюстраціями специфічних стосунків русі та місцевого слов’янського населення. Йдеться про так званий крилатий спис знайдений в селі Листвин Дубенського району Ровенської області та меч типу В за типологією Яна Петерсена, знайдений в селі Бичів Любарського району Житомирської області.

2016 03 04 hucul3

 Зброя з Листвина та Бичева. // Androshchuk F. The place of Dereva and Volhynia in Norse–Slav relations in the 9th to 11th centuries. In: Situne Dei, 2009.

Щоправда, я не до кінця погоджуюсь з авторською інтерпретацією цих предметів по перше як «очень ранних», а по друге, як застарілих на момент користування ними локальними комбатантами.

Традиційно, згідно типологічної системи Ян Петерсена мечі типу В датувалися так званим «7 періодом залізного віку», тобто VII-VIII ст.23 Проте у авторів останніх дослідженнь зброї доби вікінгів такої впевненості вже немає. Так, Федір Андрощук описуючи цей тип меча, вказує що датуючи його щонайраніше кінцем вендельської епохи, (яку в свою чергу він пропонує розтягнути до середини ІХ ст.) Петерсен керувався тим що такі мечі в потрапляли до музейних колекцій разом з іншими предметами вендельського часу, проте всі вони насправді походять з розореної землі або є випадковими знахідками, що «весьма обесценивает их фактологическую ценность»24.

2016 03 04 hucul4

 

2016 03 04 hucul5

Досить пізні приклади мисливського та бойового ужитку крилатого спису. Мініатюри з Манеського кодексу поч. XIV ст.

Крилаті списи трималися в широкому вжитку як бойова зброя щонайменше до початку ХІ ст. і то повсюдно в Європі. Як мисливське знаряддя, в якості так званого boar spear – «кабанячого спису» або – у слов’янській термінології – рогатини, вони успішно пережили і середньовіччя і добу вогнепальної зброї і дотепер трапляються у каталогах виробників що спеціалізуються на холодній зброї для мисливців. Тому датувати точно крилатий спис досить важко.

Матеріальна культура і зброя зокрема традиційно служить індикатором скандинавської присутності на Русі. Проте на питання яку зброю вважати скандинавською? і як відрізнити її від каролінгської? і в яких випадках предмет може свідчити про походження власника? навряд чи вдасться отримати виразну відповіді найближчим часом.

2016 03 04 hucul6

      Крилаті списи на мініатюрі Лейденської книги Маккавеїв, Хст.

Проблема полягає в тому що скандинави не виробили в добу раннього середньовіччя оригінальний тип меча, котрий безпомилково маркував би їх присутність. «Мечі вікінгів», конструктивно і функціонально досить одноманітні – до того ступеня що типологічна система Яна Петерсена базується виключно на декоративних ознаках руків’я – мають каролінгський, власне франкський родовід. Це саме стосується крилатих списів. Скандинавські пірати, підприємці та найманці широко користувалися ними, але надання «скандинавського облика» їх зброї досягалося за рахунок орнаментації та декорації а не конструктивних чи функціональних змін. Над спробами інтерпретувати кожну знахідку каролінгського меча на території Центрально-Східної Європи як доказ скандинавської присутності іронізував свого часу ще Анджей Надольський25.

2016 03 04 hucul7

      Комплекс франкського озброєння на мініатюрі із Золотої Псалтирі, остання чверть ІХ ст.

Каролінгська зброя вироблялася в масових кількостях, вона була широко використовувана у найвіддаленіших куточках європейського континенту. Виглядає на те, що комплексу франкського озброєння такому яким він зафіксований на мініатюрах Сент-Галленської Золотої Псалтирі у ІХ ст.26 взагалі не було альтернативи в межах тогочасних європейських бойових технік орієнтованих на ближній бій, принаймні до початку ХІ ст. Що підтверджують як археологічні знахідки, наприклад, зброя із потонулого біля південного узбережжя Малої Азії в першій третині ХІ ст. візантійського корабля27, так візуальні джерела: мініатюри з Лейденської Книги Макаббеїв28. Більше того, каролінгські мечі несуть у собі ознаки конструктивної стандартизації, якої не знала ані доба рицарства ані ранньомодерні часи, і котра автоматично полегшувала масове виробництво. Стандартизація прямо впливала на техніку використання зброї – так переважна більшість типів меча виділених Яном Петерсеном мають пряму верхню хрестовину (до якої кріпився наверш), а та, в свою чергу, унеможливлює ефективні січні удари від ліктя та зап’ястка. Виглядає на те що бойові прийоми з таким мечем були досить простими і зводилися до колольних ударів, та потужних широких, замахових січних ударів від плеча29. Ефективність використання холодної зброї залежить не стільки від її якості, скільки від фізичної та психічної форми бійця. Перебої з харчуванням, важкий чи довгий марш, несприятливі погодні умови, хвороби швидко перетворювали найгрізнішу армію на натовп виснажених людей. Достатньо було грізним йомсвікінгам по битві з ярлом Хаконом провести ніч на мокрій скалі посеред моря і навіть ті з них , які не були поранені, повністю втратили боєздатність від холоду30. Тому бойова ефективність русі у виправах на малозаселені слов’янські терени мусила прямо залежати від співпраці з місцевим населенням.

Списи, мечі та сокири доби вікінгів розглядав – і цілком слушно – як складові взаємоузгодженого комплексу озброєння уже Ян Петерсен. Але треба пам’ятати, що спис крім воєнного має ще і мисливське застосування, сокира – господарське, тоді як меч є рафінованою зброєю, знаряддям, володінню котрим не можливо навчитися в процесі виробничої діяльності. Меч вимагає суто військової компетентності. В добу вікінгів за наявності мечів можна судити про ступінь наближення місцевої воєнної культури до глобальних зразків. І виглядає на те що в добу Начальної Русі жодний суспільний прошарок і, боронь Боже, етнічна спільнота не мала на неї монополії. Як пише про це Федір Андрощук:

На территории Руси находки мечей приурочены как к раннегородским центрам типа Бирки (Гнездово, Шестовица, Киев), так и к сельским памятникам (юго-восточное Приладожье, ярославское Поволжье). Контекст этих находок в принципе повторяет аналогичный социальный контекст находок в Уппланде с Биркой. Судя по большому количеству находок оружия, невозможно утверждать, что его ношение было привилегией только какой-то одной социальной категории населения. Скорее всего, мечи были оружием всего социально активного мужского населения, связанного по своему происхождению с сельской округой31.

Знахідки з Бичева та Листвена мають ознаки не стільки скандинавського скільки західноєвропейського виробництва. Федір Андрощук, на публікацію котрого посилається Олексій Толочко, хоча і вказує на те що тка зброя побутувала також і в Скандинавії і найпевніше потрапила в регіон разом з північними прибульцями, застерігає за цими двома предметами «Carolingian origin»32. До того ж датування меча типу В згідно його досліджень може  бути посунуте щонайменше на середину ІХ ст. Якщо це так то зброя не стільки вказує на відсталість регіону, скільки підтверджує інтенсивність, масштабність та багатоплановість стосунків прибулої русі та місцевих еліт і вказує на динамічну воєнно-технологічну модернізацію останніх.

В контексті численних знахідок зброї в похованнях на території Русі надзвичайно важливим є спостереження Гая Халселла.

The aristocracy came increasingly to use violent symbols – weapons – as markers of its identity. It is also worthy of note that the exhibition of status through the lavish display of weaponry in burial was most pronounced in areas where local status was most open to competition, especially on the fringes of major political units. …We cannot assume that masculinity was less associated with violence in the areas where weaponry was not buried. The furnished burial ritual was a product of particular social and political circumstances; areas without weapon burials are those areas where these circumstances did not pertain. The custom was by no means uniform in any case. In Visigothic Spain, weapons are used far less commonly in burial deposits, yet it does not seem likely that Spanish society was less warlike, or male identity less bound up with fighting, than elsewhere. … Numbers and types of weapons do not reflect the scale of violence or the relative level of armament, but the intensity of the competition for local power revealed by the rite33.

Власне, чи не є легендарні перекази «Повісті минулих літ» про виправу князя Ігора за полюддям та каральні акції його дружини далекими відголосками цієї конкуренції?

Підсумовуючи написане зазначу, що робота Олексія Толочка, серед іншого, відкриває простір для воєнно-антропологічних студій над давньоруським минулим. Його сміливі аналогії розв’язують руки нашим прихильникам компаративістичних метод у воєнній історії. Такі речі є популярними і впливовими на Заході і надзвичайно екзотичними у вітчизняній історіографії. Зрештою, як я намагався продемонструвати цим текстом, ширше застосування концепції Толочка надає можливість налагодити діалог з західною історіографією, покинути мегаломанію «національних наративів» і зрештою вписати руський воєнно-історичний матеріал в сучасний світовий науковий процес.

Колись відомий російський археолог Глєб Сєргєєвіч Лєбєдєв уславився своєю участю в експериментальних подорожах на реконструйованих вікінгських кораблях, що надзвичайно позитивно відбилося на його науковому доробку. Чи не час вітчизняним спеціалістам з давньоруської історії та ентузіастам практичної реконструкції об’єднати зусилля і вирушити найближчої зими з Києва десь у напрямку Житомира або Чернігова в полюддя?

Текст на сайті джерела www.historians.in.ua

1Толочко А. Очерки начальной руси. – Киев – Санкт-Петербург: Лаурус, 2015.

2Толочко А. Очерки…, с. 314.

3Толочко А. Очерки…, с. 19.

4Толочко А. Очерки…, с. 87.

5Толочко А. Очерки…, с. 124.

6Толочко А. Очерки…, с. 103-108; 230-238.

7Толочко А. Очерки…, с. 106.

8 Відео-коментар Андрія Портнова:

https://www.youtube.com/watch?v=0cqFjM9bxvk [date of access 1.02.2016];

Папакін А. Деякі думки щодо імпорту озброєння до Східної Європи Хст. //

http://www.ucrainarma.org/serednovichchya/tolochko-ocherki-nachalnoj-rusi.html [date of access 1.02.2016].

9https://www.youtube.com/watch?v=ZilwmxqJlc0 [date of access 1.02.2016]

10Pipes R. Russia under the Old regime. – New York: Charles Scribner’s Sons, 1974. – p. 31. Авторський переклад: «Таким чином, назва «Київська держава» викликає образ територіального утворення відомого з історії норманів у Франції, Англії або Сицилії, проте мусимо наголосити що нічого подібного не було. Норманська держава на Русі більше схожа на грандіозні європейські комерційні проекти сімнадцятого та вісімнадцятого сторіччя, такі як Ост-Індійська компанія та компанія Гудзонової затоки, заснованих для заробляння грошей, але змушених відсутністю будь якого адміністраційного ладу на теренах своєї діяльності приймати на себе відповідальність подібну до урядової. Великий князь був насамперед підприємцем, а його князівство по суті, підприємницькою справою, що складалася з слабо підпорядкованих міст, чиї залоги збирали і данину і підтримували сякий такий суспільний лад. Князі були повністю незалежні один від одного. Разом із своїми свитами (дружинами) норманські правителі Русі утворювали окремий клас. Вони жили окремо від решти населення, судили своїх наближених за окремими законами, і хоронили своїх мертвих в окремих похованнях. Норманське влада здійснювалася у найбільш непослідовний спосіб. Взимку князі у супроводі своїх дружин подорожували сільською місцевістю забезпечуючи доставку данини і здійснюючи правосуддя.»

11Субтельний О. Україна: історія. – Київ: Либідь, 1991. – с. 38. Оригінальнийтексдив: Subtelny O. Ukraine: A History. – Toronto, etc.: University of Toronto Press, 2000 (Third Edition). – p. 27-28.

12ТолочкоА. Очерки…, с. 193.

13The Laws of the Earliest English Kings [ed. and trans. F. L. Attenborough]. – Cambridge: The University Press.

1922. – p. 40. Англосаксонські терміни подано в інтерпретації Гая Халселла, див.: Halsall G. Warfare and society in the barbarian West. 450–900. – London-New York : Routledge, 2003. – p. 59.

14Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе и на Руси. – Санкт-Петербург: Евразия, 2005. – с. 288; Bill J. Viking ships and the sea. In: The Viking World [Ed. By S. Brink in collaboration with N. Price]. – London – New York: Routledge, 2008. – P. 170-180.

15Halsall G. Warfare… р. 123.

Авторський переклад : «У поемі про Куневульфаі Кунехарда, поміщену в Англо-Саксонську хроніку під 757  роком, Кунехард майже відібрав уКуневульфа королівство Західних Саксів з армією чисельністю всього вісімдесят чотири чоловіка. В ранньосередньовічному світі воєнна сила що складалася з 84 бійців могла завдати суттєвої шкоди та нагнати страху. У більшості сільських поселень налічувалося менше населення – чоловіків та жінок, дорослих і дітей разом узятих – тому банда такого розміру могла тероризувати значні обшари сільської місцевості перебуваючи у постійному русі»

16Halsall G. Warfare… р. 129. Авторський переклад: «Таким чином не схоже на то аби в окремій армії в полі налічувалися десятки тисяч комбатантів. Виставлене в поле військо з 10000 чоловік,– в два рази більша населення такого міста як Париж – спричиняла би масштабні руйнації незалежно від часу та дистанцій походу. Тімоті Рейтер, заперечуючи міркування про двадцяти тисячні армії в контексті ІХ століття, висловився влучно: марш армії в чотири рази чисельнішої за Париж, спричинив би на економіку та населення  регіону ефект аналогічний детонації атомної зброї.»

17Haldon J. Warfare, State and Society in the Byzantine World, 565–1204. – London: UCL Press, 1999. – p. 103. Авторськийпереклад:

«Кількісні дані, що стосуються битв і кампаній у більш-менш сучасних їм повідомленнях, деякі офіційні, пів-офіційні документи і тому подібне, пропонують дуже невелику чисельність для тагмати (в сумі чотири тисячі для усіх чотирьох імперських тагмат) і порівняно малі польові армії, в яких, згідно реєстрів, боєздатних солдат було ще менше. Певне арабське джерело подає  сорок тисяч як загальну кількість усіх кінних сил цілої імперії в другій половині ІХст. «Тактика» імператора Лева, так само як наративні повідомлення про війни кінця Хст. вказують на те, що польові армії складом від трьох до чотирьох тисяч збиралися куди частіше аніж будь які більші. Такі показники підтверджені і для ІХ ст.»

18Толочко А. Очерки…, с. 306.

19 Keegan J. History of Warfare. – London: Pimlico, 2004 [first edition – 1993]. – p. 91.

20Starkey A. European and Native American warfare, 1675–1815. – London: UCL Press, 1998. – p. 1-2.

21Starkey A. European …, p.3.

22ТолочкоА. Очерки…, с. 223-224.

23Петерсен Я. Норвежские мечи эпохи викингов. [пер. с норв. К. Вешняковой]. – Санкт-Петербург: Альфарет, 2005. – с. 99-100.

24Андрощук Ф. Мечи викингов. – Київ: Видавничий дім «Простір», 2013. – с. 43-44.

25Nadolski A. Polska broń. Broń biala. – Wrocław: Ossolineum, 1984.- s. 33-34.

26 Кольорова мініатюра на пергаменті із Сант-Галленської Золотої Псалтирі. 37 x 28 см. Монастир Сант-Галлен, Saint-Gallen-Stiftsbibliothek, MS 22, Швейцарія.

// http://www.e-codices.unifr.ch/de/csg/0022/141/0/Sequence-239 [date of access 1.02.2016]

27Grotowski P. Ł. Święci wojownicy w sztuce bizantyńskiej (843-1261). Studia nad ikonografią uzbrojenia i ubioru – Kraków: WAM, 2011. – s. 85, 367-368.

28https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:The_Leiden_1_Maccabees_manuscript_/_Codex_PER_F_17#/media/File:15v_Leiden_I_Maccabees.jpg [date of access 1.02.2016].

29Oakeshott E. R. Records of Medieval Sword. – Woodbridge: Boydell Press, 1991. – р. 8.

30 Jómsvikinga Saga / The Saga of the Jomsvikings [trans. N. F. Blake]. – London: Thomas Nelson & Sons Ltd. – p. 38-40.

31 Андрощук Ф. Мечи…, с. 228.

32 Androshchuk F. The place of Dereva and Volhynia in Norse–Slav relations in the 9th to 11th centuries. In: Situne Dei, 2009. – p. 15.

33 Halsall G. Warfare… р. 31, 33. Авторський переклад: «Аристократія почала все більше використовувати символи насильства – зброю – як маркери своєї ідентичності. Варто уваги і те, що демонстрація статусу почерез щедре вміщення зброї у поховання, була найбільш вираженою на тих теренах, де локальний статус був відкритий для конкуренції, особливо на узбіччях основних політичних утворень… Ми не можемо стверджувати що маскулінність в меншій ступені асоціювалася з насильством там де не ховали із зброєю. Пишний поховальний обряд був продуктом особливих соціальних і політичних умов; терени без поховань із зброєю є такими, яким ці умови не властиві. В будь якому випадку звичай не був уніфікованим. У візиготській Іспанії зброя не так широко використовувалася у похованнях, але не схоже на те, що іспанське суспільство було менш войовничим, або чоловіча ідентичність менш була пов’язана з воячкою ніж де інде. Кількість і типи зброї відображають не ступінь насильства чи релятивний рівень озброєності, але інтенсивність конкуренції за локальні впливи демонстровану ритуалом.».


Genre: Рецензії огляди та бібліографія зброєзнавчих праць
Subjects: ПОЛІГОН Online

1 коментар до “«Очерки начальной руси» Олексія Толочка і військова історія регіону

  1. А. Е. Мусин, Некоторые мысли, возникающие после прочтения новых книг. Об “oчерках начальной руси”, составленных Алексеем Петровичем Толочко // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2016. – Вип. 10: Святий Володимир Великий 1015–2015. – С. 242–257
    Ссылка на материал на Academia.edu

Залишити відповідь